28 / 36
27
мали про що поговорити. Коли хлопець був у Токіо,
решта збиралися учотирьох. Але щойно Цкуру повер-
тався до Наґої, їхня п’ятірка відроджувалася (звісно, що
зустрічалися і втрьох, і вчотирьох, якщо комусь пере-
шкоджали обставини). Ті четверо, що залишилися
у рідному місті, легко приймали Цкуру, наче й не було
жодної часової перерви. Принаймні зі свого боку хло-
пець зовсім не відчував, щоби їхня дружба дала якусь
невидиму тріщину чи якийсь не такий дух завитав у по-
вітрі. Його це дуже тішило. Тому навіть не переймався
тим, що ні з ким не потоваришував у Токіо.
Сара пильно на нього поглянула:
—У тебе не було жодного друга в Токіо?
—Не вдавалося ні з ким потоваришувати. Чомусь…—
відповів Цкуру. — Я від природи не дуже товариський.
Але й не замикався у собі чи щось таке. Це ж уперше
в житті я мешкав сам, міг робити, що хотів. Якоюсь
мірою я з приємністю проводив час. Токіо обплутане
залізницею, як павутиною, станцій має — без ліку.
Якщо все оглядати, то часу наче й не було. Я ходив на
різні залізничні станції, вивчав їхню будову, робив ри-
сунки, занотовував свої спостереження у зошит.
— І приємно, і цікаво, — сказала Сара.
Однак навчання в університеті не було дуже цікавим.
На перших курсах базової освіти предметів зі спеціаль-
ності читали обмаль, більшість лекцій була нудною
і нецікавою. Попри це хлопець відвідував майже всі
заняття, адже вступ до університету дався йому нелегко.
Старанно вивчав німецьку та французьку мови. Відві-
дував гурток із розмовної англійської. Своєрідним від-
криттям для нього став той факт, що він має дар до ви-
вчення іноземних мов. Однак у своєму оточенні Цкуру