27 / 36
26
що поїду в Токіо. Хіба ж я не хотів вступити в якийсь
непоганий університет Наґої, вчитися на відповідному
рівні і бути разом з усіма? Так було би легше у багатьох
аспектах, та й батьки цього прагнули. Вони надіялися,
що після університету я переберу на себе керівництво
батьковою фірмою. Але я усвідомлював: якщо не поїду
в Токіо, потім пошкодую. Я дуже хотів навчатися у цьо-
го професора.
—Ясно, — сказала Сара. — А як відреагували інші,
коли довідалися, що ти збираєшся вчитися в Токіо?
— Звичайно, мені не відомо, що вони
насправді
про це
думали. Мабуть, це їх розчарувало. Адже, якщо я зникаю,
втрачається народжене поміж нами відчуття єдності.
— Зникає хімія.
— Або переходить ущось якісно інше. Більш-менштак.
Але вони не стримували Цкуру, коли зрозуміли твер-
дість його намірів. Навіть підбадьорювали. До Токіо
швидкісним потягом — лише півтори години. Будь-
коли можна вмить приїхати. Та й нема гарантії, що
вступиш до свого омріяного університету, напівжарто-
ма казали вони. Аби скласти вступні іспити туди, Цку-
ру мусив учитися значно більше, ніж дотепер (щиро
кажучи, як ніколи в житті).
— І що сталося з п’ятьма друзями після закінчення
ліцею? — спитала Сара.
—Спочатку все було чудово. На весняні й осінні ви-
хідні, на літні й зимові канікули, тільки-но в універси-
теті не було навчання, я відразу їхав до Наґої і намагав-
ся проводити з ними якнайбільше часу. Як і раніше, ми
дружили і тісно спілкувалися.
Можливо тому, що Цкуру не бачив друзів тривалий
час, коли він повертався у рідне місто, вони завжди