15 / 38
15
рій Титаренко писав, наче лікар на рецепті чи в медичній
картці — хріна з два розбереш без дешифратора. Проте
у зошитах ніби приборкував своє письмо, виписував лі-
тери старанно, ніби прагнув запхати в зошит певного об-
сягу максимальну кількість інформації, та ще й щоб на-
писане міг розібрати хтось, окрім нього.
Усі зошити пронумеровані, хоча тітка Оля пояснила:
насправді спочатку Титаренко списав зошит під номером
«один», сірий, тоді — той, що під номером «три», оксами-
товий, і нарешті — той, якому він присвоїв другий номер,
уполовину тонший і навіть не списаний до кінця. Це озна-
чало: інформацію він збирав не в тому порядку, в якому
планував оприлюднити. І саме через те, що людина, з чи-
їх слів дядько робив записи в зошит під номером два, ви-
явилася останньою, з ким він бесідував, йому і вдалося
довести роботу до завершення хоча б у рукописі.
Бо, як розповіла тітка Оля, попалився її чоловік саме
під час цієї, третьої зустрічі. Адже його співбесідником
був відставний полковник КГБ, а вони свою професійну
пильність не втрачають навіть на пенсії. Спочатку при-
йняв молодого допитливого журналіста, приділив йому
кілька годин своєї уваги, охоче поділився спогадами про
те, як ганявся за командиром УПА Червоним. А вже по-
тім, коли Титаренко пішов, дав знати, куди слід: ходить
тут один тип, ставить запитання, яких не повинен стави-
ти, збирає інформацію, яку напевне збирається спотво-
рити, ну і таке інше.
Він, Григорій, це відчував, сказала мені тітка Оля при
зустрічі. Бо вже півроку займався історією Червоного,
повністю занурившись у матеріал і заразом ставши аж
надто обережним. Особливо після того, як розшукав
нарешті людину, чию розповідь записав у сірий зошит.