23 / 38
23
в кожному зошиті є завершена історія, розказана, а точ-
ніше — записана від початку до кінця. Тому я не гото-
вий поручитися, що герої переповідали саме так, у та-
кій послідовності, як записав професійний журналіст
Титаренко. Повіримо на слово не лише тим, з ким він
розмовляв, а й самому Григорію — ясно, що тепер Се-
реди, Доброхотова та Гурова нема серед живих, тож ані
підтвердити, ані заперечити слова, вкладені в їхні вус-
та моїм дядьком, вони не зможуть.
По-друге, Титаренко збирався публікувати свої зоши-
ти на Заході. Саме тому, сідаючи за рукопис, мимоволі на-
давав цим записамвиглядшвидше нежурналістського на-
рису, а повноцінного літературного твору. Звісно, текст
загаломпотребував редагування. Але факт, щожурналіст
хотів переробити почуте на документальний роман, під-
тверджується хоча б наявністю в ньому діалогів. Тобто
Титаренко вирішив відійти від монологу, котрий перед-
бачає відповідь співбесідника на його запитання, а част-
ково переробив кожну оповідь на невеличку повість.
Я дозволив собі реально втрутитися лише у зміст дру-
гого зошита, тобто в розповідь Доброхотова. Зрозуміло,
що відставний чекіст відверто вихвалявся своїми подви-
гами. Але багато про що Лев Наумович не говорив та ба-
гатьох тем не зачіпав — не вважав за потрібне. Проте
окремі фрагменти його розповіді потребують сучасних
пояснень і коментарів, тому я розбавив ними розповідь
Доброхотова, намагаючись переповідати лише суть та
з надією на те, що сучасні читачі прекрасно розуміють,
чого саме недоговорював, а то й відверто замовчував
офіцер НКВД—КГБ.
Таким чином, мені лишалося тільки знайти й витрати-
ти час на те, аби віддати зошити на комп’ютерний набір,