20
з бандерівцями, Григорій не отримував. Просто сказа-
ли: героя його майбутнього нарису, такого собі Середу,
тисяча дев’ятсот сорок сьомого року відрядили з Чер-
нігівщини на Волинь, для підсилення тамтешніх право-
охоронців. У той час на Західну Україну, було, направ-
ляли фронтовиків, людей із бойовим досвідом. Бо там
треба було не просто працювати за міліцейським про-
філем, а й по-справжньому воювати. Там, вважайте,
фронт, казали їм. Умови, максимально наближені до бо-
йових. Ну, ось головному редактору й здалося, що ве-
терану міліції Михайлові Середі є що розказати про той
період свого життя. Це мусив бути героїко-патріотич-
ний нарис, і він, власне, таким і вийшов. Решта закар-
бувалася в пам’яті Титаренка.
Чому, власне, пенсіонер розповів журналістові все те,
що дядько записав у свій перший зошит, не знає навіть
тітка Оля. Не збереглося цього і в дядькових записах.
Я ж тим більше не можу цього пояснити. Мабуть, Се-
реду просто прорвало, хоча до того він мовчав три де-
сятки років. Як я вже згадував, до Дня міліції, тобто де-
сятого листопада тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого,
Григорій таки написав, а газета надрукувала нарис про
героїчну боротьбу міліціонерів із бандерівцями, але то
був інший текст, бо в тітки Олі зберігався пожовтілий
примірник. Ну, зрозуміло, що Титаренко не міг повер-
нутися після інтерв’ю ні з чим. Але чи вигадав він ту ге-
роїчну історію, з якої зробив газетний нарис? Швидше
за все — після прочитаного в першому зошиті я припус-
каю таку можливість — вони з Середою домовилися:
він напише саме так.
Утім, доконаним фактом є те, що почута, а згодом за-
писана історія відразу й назавжди змінила ставлення вчо-