21
рашнього комсомольського активіста й потенційного
члена партії до українського повстанського руху на За-
ході тоді ще Радянської України. І, що не менш важливо,
докорінно змінила його ставлення до оспіваних у сотнях
пісень, книг і фільмів радянських чекістів.
Недарма навесні наступного, тисяча дев’ятсот сімде-
сят дев’ятого року мій дядько зняв з ощадної книжки
триста карбованців — дві своїх місячних платні, грубі
гроші на той час, і взяв відпустку, помінявшись із коле-
гою, щоб той замість нього зміг відпочити влітку, зі-
брався та поїхав до Ленінграда. За десять днів він по-
вернувся в глибокій задумі, помітно пригнічений, але зі
списаним блокнотом. Наступну відпустку Григорій про-
вів, старанно переписуючи в новий, щойно куплений зо-
шит почуте від такого собі Віктора Гурова. Тоді тітка
Оля не знала, хто такий цей Гуров і як Титаренко роз-
шукав його під Ленінградом. Це тепер, прочитавши той
зошит, я можу сказати: мій дядько-журналіст розшукав
колишнього «ворога народу», в’язня, засудженого за зра-
ду батьківщини, котрий сидів у одному таборі з Данилом
Червоним. І не лише на власні очі бачив, що там відбу-
валося, а й брав активну участь у тих кривавих подіях.
Урешті-решт, після, як казала тітка, тривалих вагань,
Григорій розшукав у Києві заслуженого чекіста, відстав-
ного полковника КГБ Лева Наумовича Доброхотова. На
це прізвище в першому зошиті, тобто у спогадах мілі-
ціонера Михайла Середи, я натрапив лише раз. Проте
щось підказало: саме відставний капітан, як тепер ка-
жуть,
злив
Доброхотова журналістові у бесіді, як то ка-
жуть, не під запис, усно. Зошит зі спогадами чекіста ви-
явився вкрай необхідним. Тонший, списаний не до кінця,
проте саме він доповнив загальну картину, остаточно