19 / 38
19
го раніше? Цього вона мені до ладу не пояснила. Чи то
не до зошитів було, бо після смерті чоловіка треба було
якось жити далі. Чи то не знала, у чиї руки їх слід відда-
ти, щоб вчинити правильно і праця не пропала. А може,
просто відчула, як стрімко та раптово наближається ста-
рість, ось і злякалася, що не встигне довести до кінця те,
заради чого поклав життя її чоловік, помре ось так рап-
тово та передчасно, як дядько Григорій.
Так чи інакше, я отримав несподівану спадщину і по-
чав читати.
Насправді головну проблему визначив для себе відразу.
А саме: сьогодні, коли інформації про визвольний рух
на Західній Україні, в моєму випадку — на Волині, відо-
мостей про діяльність ОУН—УПА та історій про партизан
і бандерівців опубліковано дуже багато, і всі вони — різ-
ні, розповідь про повстанського командира Данила Чер-
воного напевне не справить такого враження, яке могла
справити тоді, тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого. Адже
для Титаренка, як я розумію, все почалося зі звичайного
нарису, який за завданням редакції він мусив написати
у свій «Комсомольський гарт» до чергового Дня радян-
ської міліції.
Саме так він, тридцятирічний чернігівській журналіст,
котрий, як і всі, народжені в СРСР, був жовтеням, піо-
нером та комсомольцем, і, як обмовилася тітка Оля, по-
думував про перспективу вступу в комуністичну пар-
тію, познайомився з Михайлом Середою, пенсіонером,
відставним капітаном міліції. Молодіжна газета замо-
вила нарис про те, як у повоєнні часи міліціонери ге
роїчно боролися з бандерівськими недобитками. Точні
ше, саме такого завдання — писати про сутички міліції