14 / 38
14
— На якій підставі ти таке стверджуєш? Бо ніколи їх не бачив?
Але ж і білого ти ніколи не бачив.
— Не в тому річ. За морями, в Офірі та Занґвебарі, є білі
коні у чорну смужку. Їх я також ніколи не бачив, але знаю,
що вони існують. А золотий дракон — це створіння міфічне.
Легендарне. Як-то фенікс, наприклад. Феніксів і золотих драко-
нів немає.
Вея, спершись на лікті, дивилася на нього з цікавістю.
— Мабуть, ти знаєш, що говориш, бо ти ж — відьмак. — Борх
налив собі пива з барильця. — Утім, здається мені, що кожна
легенда повинна на щось спиратися. А в основу того щось таки
покладено.
— Покладено, — підтвердив Ґеральт. — Частіше за все — ма-
рення, прагнення, туга. Віра, що немає меж можливому. А ча-
сом — випадок.
— Власне, випадок. Може, колись був золотий дракон, одно-
разова, неповторна мутація?
— Якщо воно так і було, то спіткала його доля усіх мутантів. —
Відьмак відвернувся. — Він надто відрізнявся, аби вижити.
— Ха, — сказав Три Галки, — тепер ти заперечуєш закони
природи, Ґеральте. Мій знайомий чарівник сказав би, що в при-
роді будь-яка істота має своє продовження і виживає — в той
чи інший спосіб. Кінець одного — це початок іншого, немає
межі можливостям, принаймні природа таких не відає.
— Великим оптимістом був твій знайомий чарівник. Тільки
одного він і не взяв до уваги: помилок, які робить природа. Або
ті, хто з нею граються. Золотий дракон та інші подібні до нього
мутанти, якщо й існували, вижити не могли. Бо на перешкоді їм
стала дуже природна межа можливостей.
— І яка ж то межа?
— Мутанти, — м’язи на щелепах Ґеральта здригнулися силь-
ніше, — мутанти стерильні, Борху. Тільки у легендах може вижи-
ти те, що не може вижити у природі. Тільки легенда й міф не
знають меж можливого.