14 / 40
14
— І що?
— Зубата принцеса розтягла його кишки на чималу відстань. На
половину пострілу з лука.
Ґеральт покивав.
— Це всі?
— Був ще один.
Велерад помовчав хвильку. Відьмак його не квапив.
— Так, — сказав нарешті бургомістр. — Був ще один. Спочатку, як
Фольтест став погрожувати йому шибеницею, якщо той уб’є чи покалі-
чить стриґу, він розсміявся і почав збиратися. Ну, а тоді…
Велерад знову заговорив тихіше — майже зашепотів, перехилив-
шись через стіл.
— Тоді взявся за завдання. Бачиш, Ґеральте, тут, у Визімі, є пара
розумних людей, навіть на високих посадах, яким уся та справа обрид
ла. Пліткують, що ці люди потихеньку переконали відьмака, аби той не
бавився у церемонії чи чари, забив стриґу, а королю сказав, що чари
не подіяли, що донечка впала зі сходів, ну, що стався нещасний випа-
док під час роботи. Король, зрозуміло, розізлиться, але закінчиться
все просто тим, що він не заплатить ані орена нагороди. Негідник
відьмак на те: мовляв, задарма ми можемо самі на стриґу ходити. Що ж
було робити? Ми скинулися, поторгувалися… Тільки що ніц з того
не вийшло.
Ґеральт звів брови.
— Кажу ж — ніц, — сказав Велерад. — Відьмак не схотів іти відразу,
першої ж ночі. Лазив, таївся, крутився околицею. Нарешті, як розпові
дають, побачив стриґу, напевно у ділі, бо бестія не вилазить з крипти,
аби ноги розім’яти. Побачив її і тієї само ночі здимів. Без прощання.
Ґеральт злегка скривився, що, мабуть, мало бути схожим на посмішку.
— Розумні люди, — почав він, — напевно ж усе ще мають оті гроші
при собі? Відьмаки наперед не беруть.
— Ага, — сказав Велерад. — Напевно мають.
— А плітка не говорить, скільки там?
Велерад вишкірився.
— Одні подейкують: вісімсот…
Ґеральт похитав головою.
— Інші, — буркнув бургомістр, — говорять про тисячу.