19 / 38
19
збагнути, про що я думаю. (Це була ще одна погана звичка, яку ми
розвинули в собі внаслідок тривалого життя з батьком, — намагання
прочитати думки одне одного.)
— У чому річ? — запитала вона мене. — Ти хочеш кудись піти?
— Та ні, власне, нікуди не хочу, — сказав я, відступаючи на крок
назад і заціпеніло оглядаючись. Хоч я й був дуже голодний, але не від-
чував, що маю право на чомусь наполягати.
—Мені стане добре. Дай мені лише хвилину.
—Може, ходімо трохи посидимо в парку? — запропонував я, на-
магаючись погамувати голод і хвилювання: «Чого вона хоче, що її за-
довольнить?»
На мою полегкість, вона погодилася.
— Ну гаразд, — сказала мама тим своїм голосом, який здавався мені
дуже схожим на голос Мері Поппінс. — Але дозволь мені спочатку
перевести подих.
І ми з нею рушили до переходу на Сімдесят дев’яту вулицю. Мина-
ючи фігурно підстрижені дерева в барокових горщиках, увійшли до
масивної залізної брами, прикрашеної вигадливими візерунками. Світ-
ло тут було індустріально сірим, а вітер тугим, наче пара з чайника. По
той бік вулиці біля парку художники поставили мольберти й розгор-
нули свої полотна з акварельними зображеннями собору Святого Па-
трика та Бруклінського мосту.
Ми йшли мовчки. Мій розум діловито обертався навколо моїх турбот
(«Чи Томовим батькам також зателефонували зі школи? Чому я не здо-
гадався його запитати?»), а також я міркував про те, щó замовлю собі
на сніданок, як тільки зможу відвести її поїсти (західний омлет із до-
машньою смаженою картоплею, скибочкою бекону; вона їстиме те, що
їсть завжди, житні грінки з яйцем-пашотом, і вип’є філіжанку чорної
кави), і я майже не помічав, куди ми йдемо, як раптом до мене дійшло,
що мати щось сказала. Вона дивилася не на мене, а десь над парком, ви-
раз її обличчя нагадав мені знаменитий французький кінофільм, назви
якого я не знав, де неуважні люди йшли по овіяній вітром вулиці й ба-
гато розмовляли, але було не схоже, щоб розмовляли вони одне з одним.
—Що ти сказала? —перепитав я, дещо затримавшись, а потім при-
скоривши ходу, щоб наздогнати її. — «Час повторити»?..
Мама, схоже, розгубилася, ніби забула, що я поруч. Біле пальто, що
лопотіло на вітрі, робило її схожою на довгоногого ібіса, який, здава-
лося, зараз змахне крильми й полетить над парком.