21 / 38
21
— Тут усе набагато стабільніше, — сказала мама. Хоч голос у неї
звучав легко, я помітив туман у її очах; з моєї вини вона не виспала-
ся цієї ночі. — Верхній парк — одне з небагатьох місць, де ще можна
побачити, яким було місто наприкінці дев’ятнадцятого століття.
Такими залишаються, наприклад, Ґреймерсі-парк і ще деякі місця
у Віллідж. Коли я вперше приїхала до Нью-Йорка, мені здавалося,
що все тут стулене з книжок Едіт Вортон, «Френні та Зуї» і «Сніданок
у Тіффані».
— «Френні та Зуї» — це Вест-Сайд.
— Так, але я тоді була надто тупа, щоб це зрозуміти. Я можу тільки
сказати, що все надто відрізнялося від Нижнього Іст-Сайду, де без-
притульні хлопці розпалювали багаття в сміттєвих баках. А тут у ви-
хідні було просто чудово — я блукала музеями, гасала по Централь-
ному парку…
— Гасала? — Багато з її слів здавалися мені екзотичними,
«гасати»
я сприймав як термін конярства з її дитинства: певно, воно означало
якийсь лінивий галоп, щось середнє між галопом і клусом.
— Ну, розумієш, я просто бігала там, як мені хотілося. Грошей у мене
не було, шкарпетки носила з дірками, харчувалася вівсяною кашею.
Можеш мені не вірити, але на деякі вихідні я приходила сюди
пішки
,
економлячи гроші на дорогу додому. У метро тоді ще продавали мета-
леві жетони, а не картки. І хоч треба було платити за вхід у музей —
такий собі «благодійний внесок», та я тоді, певно, мала набагато міц-
ніші нерви, аніж зараз. А можливо, вони просто жаліли мене за те…
Ой ні! — сказала вона зміненим голосом, так раптово зупинившись,
що я, не помітивши цього, пройшов уперед кілька кроків.
—Що? — Я озирнувся. —Що таке?
—Щось упало мені на руку. — Вона простягла долоню й подивила-
ся на небо. — Ти щось помітив?
І щойно мама це сказала, як світло, здавалося, згасло. Небо швидко
потемніло, і темнішало щосекунди. Вітер зашумів у гіллі паркових
дерев, і їхнє молоде листя здалося ніжним і жовтим на тлі чорних хмар.
— Чи можна було подумати?—забідкалася вона. —Зараз поллє дощ.
Я глянув на вулицю, подивився на північ. Жодного таксі.
Я знову взяв її за руку.
— Ходімо, — сказав я. —На тому боці вулиці нам пощастить більше.
Ми нетерпляче чекали, поки кілька останніх разів змигне червоне
світло. Шмаття паперу кружляло в повітрі й падало на вулицю.