18 / 38
18
Вона глибоко вдихнула повітря, потім витерла собі чоло й стиснула
мою руку.
—Ох, — сказала мама, затуливши обличчя долонею. Лоб у неї бли-
щав, а очі все ще були несфокусованими; вона мала злегка ошелешений
вигляд пташки, що збилася з курсу. — Пробач, тіло в мене все ще
тремтить. Слава Богу, ми вибралися з цього таксі. Зі мною буде все
гаразд, треба лише ковтнути трохи повітря.
Люди проминали нас на вітряному розі вулиці: школярки у формі
бігали й сміялися, оминаючи нас; няньки штовхали перед собою візки,
у яких сиділо по двоє й по троє дітлахів; заклопотаний батько пробіг,
тягнучи малого сина за руку.
—Ні, Брейдене, — почув я, як він каже хлопцеві, що дріботів нога-
ми, аби встигнути за ним. — Ти не повинен думати, що в такий спосіб
ти матимеш роботу, яка
подобається
тобі…
Ми відступили вбік, щоб нас не намочило мильною водою, яку
двірник виливав на хідник перед своїм будинком.
— Скажи мені, — запитала мати, покрутивши пальцем біля скро-
ні, — чи це мені
здалося
, чи в цій машині…
—Неймовірно смерділо? Гавайськими тропіками й дитячим лайном?
— Правду кажучи, —вона помахала рукою перед своїм обличчям, —
я могла б це витримати, якби машина не їхала ривками, то зупинялася,
то зривалася вперед. Спочатку я почувалася пречудово, а потім це
доконало мене.
— А чому ти не попросилася сісти на переднє сидіння?
— Ти міркуєш точно як твій батько.
Я відвернувся, збентежений, — бо мені також був знайомий його
дратівливий тон «я все знаю».
— Ходімо на Медісон і знайдемо місце, де ти могла б посидіти, —
запропонував я.
Я помирав з голоду, а там якраз подавали мої улюблені страви.
Але вона похитала головою й сказала з тремтінням, яке свідчило,
що її нудить:
—Мені потрібне повітря. —Макіяж розплився під її очима. —По-
вітря мені допоможе.
— Звичайно, — погодився я надто швидко, щоб не сперечатися. —
Будь-яке повітря.
Я намагався в усьому погоджуватися, але моя мати, хоч трохи й одур-
манена, зловила мій тон; вона уважно дивилася на мене, намагаючись