28 / 36
27
давню звичаєво-правову норму. Проте селяни зауважували, що
в умовах економічної скрути та величезного господарського на-
вантаження сексуальність селянина була притлумленою: «Та як
мав мати фраїрку, коли десятеро дітей, вшиткі голі-босі, та то
треба заробити, вбути, а на гась йому фраїрка була? Тиди не було
коли фраїрити...» (Бойківщина).
Громадська думка засуджувала невірність дружини значно
суворіше, аніж зраду чоловіка, а провину за перелюб народна
мораль покладає головно на жінку. У народному світогляді жінка
назагал постає як істота пристрасна і хтива, сповнена бажання
тілесних утіх. Більша суворість щодо жіночого адюльтеру зумов-
лена тим, що така поведінка, з одного боку, ставила під сумнів
питання батьківства, з іншого — сексуальну спроможність чоло-
віка, а відтак підважувала безумовну жіночу підлеглість. Зреш-
тою, самі жінки поділяли такі погляди і визнавали потребу по
силеного контролю над їхньою сексуальністю та необхідність
моральної цензури їхньої поведінки, що мало б стримати їх від
гріхопадіння та пробудження «духу Єви».
Зрідка у справу про перелюб втручалась громада і навіть міс-
цевий суд. У Карпатах провину за перелюб покладали здебільшого
на чоловіка, якого карали грошовим штрафом або фізично; нато-
мість жінок, звинувачених у невірності, карали переважно фізично.
У матеріалах деяких судових справ на теренах Харківської та Київ-
ської губерній містяться відмови в порушенні справи про зґвалту-
вання, якщо жертвою була самотня жінка, на тій підставі, що вона,
вірогідно, сама спокушала відповідача. Загалом поширеними фор-
мами покарання за подружню зраду були грошові стягнення, по-
биття та публічне поганьблення (як правило, під церквою). Зауваж-
мо, що на Лівобережжі лише у 1863 р. жінок було звільнено від
публічного тілесного покарання. Прикметно, що українські суди,
ухвалюючи вирок, здебільшого виявляли гуманність: вони широко
практикували грошові штрафи (на відміну від російських судів, де
найчастіше призначали покарання винуватців різками).
У такому контексті цікавим є питання про можливість розлу-
чення. Попри поширені уявлення, що селяни строго дотримувались
християнського припису про нерозривність шлюбу, на практиці
українці нерідко керувалися нормами звичаєвого права, що до-
пускали розлучення. Ще у XVI—XVII ст. розірвання шлюбу відбу-
валося у світському форматі: за взаємною згодою чоловік і дру-
жина при свідках видавали одне одному так звані «розпусні листи»,