24 / 36
23
нувачували і карали чоловіка
за негідні вчинки його дружи-
ни. На Чернігівщині та Полтав-
щині діяв особливий для Ро-
сійської імперії закон, згідно
з яким «за образи, завдані дру-
жиною, зобов’язаний відпові-
дати її чоловік».
Отже, по всій Україні ви-
знаним державою, Церквою та
громадою головою сім’ї був
чоловік. Та чи бували такі по-
дружжя, де лідерство належало
дружині? Така ситуація могла
скластися в родині, де жінці
вдавалося — завдяки своєму
розумові, винятковим госпо-
дарським здібностям чи через
інші (зокрема майнові) перева-
ги над чоловіком — стати фак-
тичною головою сім’ї. Селяни згадували: «Були такі віпадки, шо
жінка розказувала у господарстві, а чоловік не мав слова такого.
У тих віпадках це було, коли чоловік був дуже простак або до за-
гину жінку любив» (Гуцульщина). Український фольклор рясніє
оповіданнями, казками та легендами про кмітливих і хитрих жінок,
яким вдавалося здобути зверхність у подружжі.
Натяк на те, що сценарій жіночого лідерства у родині мав
шанси на існування, віднаходимо у весільному обряді: деякі його
моменти мають вигляд символічно-ритуального змагання між
сторонами за майбутню першість у сім’ї. У гуцулів, наприклад, сі-
даючи на посад, молоді зважали: хто сяде на одяг партнера — той
і буде головувати. На Поліссі весільний ритуал передбачав одно-
часне розплітання двох кіс нареченої: завивальниці (представниці
кожної з родин) робили це наввипередки, прагнучи в такий спосіб
прогнозувати головування у сім’ї чоловіка чи дружини. Цікаво, що
косу, яка призначалась для розплітання родині молодого, навмис-
не заплітали туго, з ґудзами, намагаючись наперед програмувати
не лише розвиток весільних подій, а й саму роль жінки в подружжі.
На Бойківщині вірили: «Якщо дівка після сватанок ішла на обзори-
ни (оглядини) до батьків хлопця, то, переступаючи поріг хати,
На ґанку