17 / 38
17
«Він казав: у разі чого на клавішах не знайдуть твоїх від-
битків і ти завжди зможеш
відмазатися
: мовляв, нічого
не знаю, писав якусь книгу, всі журналісти рано чи пізно
сідають за романи, нікому не показував», — пояснювала
тітка Оля. І, зрештою, той розрахунок виправдав себе:
вона не пішла як спільниця.
Очевидно, за їхньої відсутності в квартирі кілька разів
робили обшук, припускала тітка. Бо як інакше пояснити,
що за Титаренком прийшли саме тоді, коли він завершив
передруковувати. Рукопис відразу конфіскували, шука-
ли копії та заразом іншу заборонену літературу, навіть
просили видати зброю, якої Григорій навіть в армії у ру-
ках і не тримав, бо служив у будівельному батальйоні —
стройбаті.
Але нічого, звісно, не знайшли, навіть зоши-
тів: їх тітка Оля потай виносила з дому та ховала по різних
закутках. Один — у матері, в селі, в льосі, через що його
трохи повело від вологи. Другий — на роботі, серед ста-
рих газетних підшивок, складених у шафі машбюро, і ту-
ди, до того суцільного скупчення сірої пилюки не часто
хтось наближався. Його вдалося заховати там, бо він був
найтоншим, удвічі меншим від двох інших. Третій — на
горищі їхнього будинку, від якого мала ключ. Вони жи-
ли на останньому, п’ятому поверсі, просто біля ляди, яка
вела через горище на дах, тому тітку призначили відпо-
відальною за ключ — ось так це називалося.
Прочитавши рукопис, компетентні органи визнали йо-
го однозначно антирадянським, і постало питання: що
робити з автором. Ось тоді в справу втрутився мій бать-
ко, і за деякий час всі, від кого це залежало, домовили-
ся: раз не знайшли прямий зв’язок Григорія Титаренка
з українськими буржуазними націоналістами, а рукопис
він не встиг оприлюднити, навіть дружині не показував