13 / 34
Дара Корній
12
не дає і йому спокою. Та навіть він розуміє уро-
чистість моменту й нервово сіпається від хви-
лювання: чи часом не забули про нього, — однак
терпляче чекає слушної нагоди нагадати про
себе. Беру шматочок пампуха, розмочую його
в молоці і даю Гливкові. Той вдячно муркає.
Мама у вишитій сорочці, запнута квітчастою
хустиною, весело підморгує мені й береться
розтирати в макітрі мак. Рукави сорочки миго-
тять коловоротом, і мені вже видається, що я бі-
жу по вишитих гладдю зелених волинських мо-
ріжечках і падаю в обійми червоних руж…
Раптом чиясь сильна і тепла рука висмикує
мене з цього видива. Від несподіванки підстри-
бую і зойкаю. Озираюсь. Переді мною стоїть
дідусь. Очі його усміхаються, хоча він на вигляд
такий самий поважний і урочистий, як мама
з бабусею. Показує мені на двері й манить паль-
цем за собою. Ще раз кидаю ласим оком на
багатство кухні. Ох! Ставлю на краєчок столу
порожнє горнятко, ніде його більше поставити.
Зітхаю. Так не хочеться звідси нікуди йти! Та
все ж натягую на ноги теплі чоботи, на голову
шапку, на плечі кожушок і вистрибую в сіни.
Тільки тепер помічаю, що в руках дідуся со-
кира. Але не нова, гостра, мов шабля, якою дро-
ва рубають, а стара, затупіла від часу. І не знала,
що в нас на господарстві і така є.