14 / 34
Моє сонцесяйне Різдво
13
—Ну що, онуцю, виспалася? Ти мені дуже
потрібна. Там будеш тільки заважати, — киває
в бік кухні. — То ми з тобою підемо готувати
наше подвір’я і нашу господарку до святого дій-
ства. Гайда дерева лякати.
Мені пересихає в роті. Я знаю, що зараз буде.
Вже втретє в передріздвяний час я виступаю
«прислужником Господаря дому». Ним може
бути тільки невинна душа. Я в родині наймо
лодша і зараз дуже тішуся з цього. Тому стверд-
но киваю.
Мовчки виходимо на подвір’я.
Не варто порушувати словами урочистість
святочного моменту. Слова також матеріальні,
особливо сьогодні.
На дворі сніжно й урочисто біло. Сонце кволо
посміхається і так низько стоїть над землею, що
здається: коли добре розігнатися й підстрибну-
ти, можна його пальцями зачепити. Мороз щи-
пає за носа, покусує руки. Виймаю з кишені
вовняні рукавиці. «Не так швидко, Діду Моро-
зе!» Все, тепер не вкусиш. Іду за дідусем. Дбай-
ливо порозчищувані стежинки-вервечки — ніби
лабіринти в царстві зими. Зупиняємося біля
стодоли. Дідусь заходить усередину. Стою й че-
каю. Виносить у руках цілий оберемок сплете-
них із пшеничної соломи перевеселець.
— Ти знаєш, для чого!