15 / 34
Дара Корній
14
Ні. Це не запитання. Беру їх обережно й при-
туляю до себе. У мене в руках зима, що пахне
жнивами.
Крокуємо далі. Виходимо за хлів. Там не роз-
чищено. Сніг лежить незайманим обрусом. По-
рушуємо його орнамент. Дідусь іде першим,
прокладаючи для мене, малої, стежину.
Сад спить, вбраний у тепленькі білі кожушки.
Не гойдаються від вітру руки дерев. Холодно
і тихо. Підходимо до яблуньки. Вона вже два
роки не родить. Ховаюся за нею. Дідусь піднімає
сокиру, вдавано сильно замахується і легесень-
ко вдаряє по дереву тупим боком.
—Не рубай мене, буду вже родити! — пищу я.
—Нє! Зрубаю! Чого ж не родила? — удава-
но сердито говорить дідусь і вдруге вдаряє по
яблуньці.
—Не рубай, будь ласочка, буду родити. Ось
побачиш — буду! — пищу я.
—Нє! Зрубаю-таки! Ти вже раз мені неправду
сказала! — втретє дідусь розмахується і легень-
ко торкається дерева сокирою.
— Бійся Бога! Не рубай! Буду родити лучче за
всіх! — благаю перелякано.
Мені здається, що це я — та бідна яблунька,
і, хоча розумію, що все це не насправді, вкладаю
в ті слова стільки жалю й так палко обіцяю, що
дідусь аж усміхається кутиками уст.