18 / 34
Моє сонцесяйне Різдво
17
кости не ламати, червоної крови не пити. Кладу
сей зубок на третій куток! Забирай, нечиста,
своє військо, бо тобі іти на болотні мхи, на тем-
ні луги, на пусті ліси. Кладу сей зубок на четвер-
тий куток! Згинь, маро, на ниції лози, на сухії
очерета. Де півні не співають, орли не літають.
Там твої їдіння і видіння. Згинь!
І мені видається, що всі погані сили розбіга-
ються, розлітаються на болота й на мхи, не ви-
тримуючи сили та моці бабусиних слів і світла
різдвяної зірки.
А бабуся застеляє стіл вишиваним обрусом,
і той стає урочистим і усміхненим.
На порозі хати з’являється дідусь, несучи пе-
ред собою величний Дідух — останній сніп з літ-
ньої пшеничної ниви. Кажуть, що у ньому живе
дух поля й ані спалювати, ані нищити його не
можна. Після Різдва його знову заховають в ко-
морі, а навесні урочисто винесуть у поле, бо
коловорот живого має бути вічним. Оселю на-
повнює запах соломи та сіна.
—Дай, Боже, щастя! — говорить дідусь.
—Дай, Боже, дякую! — відповідаємо хо-
ром. — А що несеш?
—Несу золота багато та й у вашу щедру хату.
Дідусь кладе Дідуха під святочний стіл. Тим
часом мама передає мені в руки великий полу-
мисок, а в ньому по декілька ложок з кожної