16 / 34
Моє сонцесяйне Різдво
15
—Ну та добре вже! Дивися мені! То востаннє
прощаю таке зухвальство!
Я ніжно обіймаю яблуньку і перев’язую пере-
веслом. Дідусь прямує до наступного дерева.
А я тим часом притискаю розпашілу від хвилю-
вання щоку до холодного шершавого тіла дере-
ва. Якусь мить слухаю калатання свого серця,
і мені здається, що то перелякано вистукує сер-
це яблуньки. Потім цілую яблуню і пошепки
промовляю: «Гляди ж, не підведи мене!»
Наздоганяю дідуся. Він вже добредає до ста-
рої, майже всохлої вишні. Бабуся ще торік про-
сила її зрубати — все одно не родить. Дідусь не
послухав: «Усі мусять мати ще одну спробу, на-
віть старі дерева». А навесні та восени чимсь
там удобряв її. Заледве встигаю заховатися за
деревцем. Продовжуємо.
—Не рубай мене, буду вже родити! — як обіт-
ницю промовляю слова.
Те ж саме робимо ще п’ять разів.
Морозе, морозе! Йди до нас кутю їсти!
Усе, що відбувається далі, по-іншому як містич-
ним назвати важко. Моя така юна й така ще
наївна душа приймала чар святочного дійства,
наче Божу ласку, яка дарує благословення на
життя в наступному році.