17 / 34
19
3
У їдальні було чисто, приємно та затишно, але, незважаючи на все
це, вона все одно була лише закладом, де головною метою було
якнайшвидше обміняти калорії на гроші. Ричер обрав високий
столик у дальньому правому кутку і сів боком, щоб мати змогу
бачити зал повністю. Приблизно половина столиків була зайнята,
здебільшого людьми, які намагалися підзарядитися енергією пе-
ред початком важкого робочого дня. Підійшла офіціантка із за-
клопотаним виглядом, проте з професійною стриманістю, і Ричер
замовив сніданок, який заклад пропонував сьогодні, а це були
млинці, яйця та бекон, але перш за все каву — найважливіше.
Офіціантка повідомила, що заклад пропонує безкоштовну ка-
ву в необмеженій кількості. Ричеру це одразу сподобалось.
Він саме допивав своє друге горнятко кави, коли увійшла
жінка, яку він учора зустрів на станції. Вона знову була сама.
На якусь мить вона завмерла на місці, наче вагаючись, а тоді
роззирнулась навколо, помітила його та попрямувала до його
столика. Вона сіла на порожній стілець навпроти. Зблизька та
за денного освітлення вона мала значно кращий вигляд, аніж
учора. Жваві темні очі та цілеспрямований і виважений погляд.
Проте вираз її обличчя виказував хвилювання.
Вона сказала:
—Спасибі, що постукали у двері.
Ричер відповів:
—Без проблем.
Вона продовжила:
—Мого друга не було й на ранковому потягу.
Він запитав:
—Навіщо ви мені це кажете?
—Вам щось відомо.
—Мені?
—Чому б іще ви сходили на цій станції?
—А що, як я тут живу?
—Але ж не живете.
—Можливо, я фермер.
—Ніякий ви не фермер.
—Я міг би ним бути.