18 / 34
20
—Не думаю.
—Чому це?
—У вас не було із собою сумки, коли ви зійшли з потяга. А це
прямо протилежне тому, якби ви справді були прив’язані до од-
нієї ділянки землі впродовж багатьох поколінь.
Ричер на якусь мить замовк, а тоді запитав:
—Хто ви взагалі така?
—Байдуже, хто я така. Важливо лише те, хто ви такий.
—Я лише випадковий пасажир.
—Мені потрібно знати більше.
—А мені потрібно знати, хто мене розпитує.
Жінка нічого не відповіла. Підійшла офіціантка з його замов-
ленням у руках. Млинці, яйця та бекон. На столі стояла пляшка
із сиропом. Офіціантка налила йому ще одну чашку кави. Ричер
узяв до рук ножа та виделку.
Жінка зі станції поклала на стіл візитку. Вона підсунула її ближ-
че до нього через липкий дерев’яний стіл. На візитній картці стоя
ла державна печатка. Золотисто-блакитного кольору.
«Федераль-
не бюро розслідувань. Спеціальний агент Мішель Ченґ».
Ричер запитав:
—Це ви?
—Так, — відповіла вона.
—Приємно познайомитися.
—Навзаєм, — відповіла вона. — Сподіваюся.
—Чому це мною цікавиться агент ФБР?
—У відставці, — відповіла вона.
—Хто?
—Я. Я більше не агент ФБР. Ця візитка стара. Я взяла із со-
бою декілька штук, коли йшла у відставку.
—Хіба це дозволено?
—Мабуть, ні.
—Але ви все одно мені її продемонстрували.
—Тільки для того, щоб привернути до себе вашу увагу. А ще
для того, щоб ви мені довіряли. Тепер я працюю приватним де-
тективом. Але не тим, який робить таємні фото в готелях. Я хочу,
щоб ви це зрозуміли.
—Навіщо?
—Мені потрібно дізнатись, для чого ви сюди приїхали.