«Щиголь» Донни Тартт

Її смерть виявилася межею між двома світами: До і Після. І попри

те, що минуло вже чимало років, для мене очевидно: по тому я не зу-

стрічав нікого, хто б любив мене так сильно, як любила вона. Усе,

здавалось, оживало в її товаристві; мама світилася чарівним театраль-

ним світлом, тож побачити що-небудь її очима означало побачити це

в яскравіших, ніж зазвичай, кольорах —пригадую, як за кілька тижнів

до її смерті ми вечеряли вдвох в італійському ресторані у Вілліджі

й вона несподівано схопила мене за рукав, показуючи майже болючу

красу освітленого свічками торта, який урочисто винесли з кухні,

слабке коло світла тремтіло на темній стелі, потім торт поставили на

стіл, свічки зробили обличчя старої гарнішим, а всіх довкола змусили

усміхатись, офіціанти відступили назад із закладеними за спину рука-

ми, — то була звичайна собі вечеря з нагоди дня народження, з якою

ви могли зіткнутися будь-де в недорогому ресторані, і я переконаний,

що ніколи б і не згадав цей епізод, якби мама не загинула невдовзі по

тому, але я знову й знову пригадував ту подію після її смерті і, либонь,

думатиму про неї протягом усього життя: про те освітлене свічками

коло, живу картину повсякденного звичайного щастя і відчуття втра-

ти після того, як її не стало.

А ще вона була дуже красивою. Це не має надто великого значення,

а проте мама такою була. Коли вона приїхала до Нью-Йорка з Канзасу,

то деякий час працювала моделлю. А оскільки почувалася перед фото-

камерою не досить упевнено, щоб справити потрібне враження, то її

краса на плівці не відображалася належним чином.

Утім, вона завжди залишалася собою. Мама була рідкісною перли-

ною, і я ніколи не бачив жодної людини, схожої на неї. Вона мала

чорне волосся, білу шкіру, яка влітку вкривалася ластовинням, спов

нені світла очі, немов розпис на китайських вазах, а на вилицях позна-

чилась ексцентрична суміш індіанських і кельтських рис, що спонука-

ло декого вважати її ісландкою.

Насправді мама була наполовину ірландка, наполовину черокі з кан-

заського містечка поблизу кордону з Оклагомою і незрідка викликала

мій сміх, називаючи себе Окі

, хоч і була така ж лискуча, нервова та

стильна, як елітний скакун. Екзотичність її образу на фотографіях

поставала занадто різкою й безжальною, — ластовиння вкрите шаром

косметики, стягнуте у формі кінського хвоста волосся, ніби у вельможі

Прізвисько жителів Оклахоми.