11 / 38
11
з «Повісті про Ґендзі»
1
, — жодна зі світлин не передавала теплоти,
веселих і непередбачуваних особливостей її характеру, тобто того, що
мені подобалося в ній найбільше. Напружений вигляд готової до ата-
ки тигриці незаперечно доводить, як сильно вона не довіряла фото-
камері. У житті мама була геть інакшою. Її рухи вирізнялися дивовиж-
ною спритністю, жести були несподіваними й легкими, вона мала
звичку сидіти на самому краєчку стільця, наче цибата й елегантна
болотяна пташка, щомиті готова спурхнути й полетіти. Мені подо-
балися різкі й несподівані пахощі сандалового дерева, які линули від
неї, і я любив шурхіт її накрохмаленої сорочки, коли вона нахилялася,
щоб поцілувати мене в чоло. Її сміху цілком вистачало, щоб кинути
все, що доти робив, і податися слідом за нею по вулиці. І хоч би куди
вона йшла, чоловіки не випускали її з поля зору, а іноді дивилися так,
що їхні погляди вселяли мені тривогу.
Вона загинула з моєї вини. Звісно, мене запевняли, і то аж надто по-
спішно, що я тут ні при чому: мовляв
, ще ж дитина, хто ж міг знати,
жахлива аварія, нещасний випадок, це може статися з ким завгодно
, і це
все булощироюправдою, та я не вірив жодному слову тих утішальників.
Це сталося в Нью-Йорку 10 квітня, чотирнадцять років тому. (Моя
рука тремтить, коли я намагаюся вивести цю дату; мушу підсунутися
ближче до столу, щоб перо продовжило свій рух папером. То був зви-
чайнісінький день, але тепер він стримить у календарі іржавим цвяхом.)
Якби все пішло, як і планувалося, то цей день безслідно розчинив-
ся б у небі, непомітно злився б із моїм восьмим роком шкільного
життя. Що пам’ятав би я про нього сьогодні? Дуже мало або й нічого.
Той ранок, як тепер видається, був прозорим, із наскрізь просякнутим
вологою повітрям. Уночі йшов дощ, жахлива злива, затопило крамни-
ці, і кілька станцій метро не відчинилися. Ми стояли вдвох на роз-
моклому килимку біля свого багатоквартирного будинку, поки Зо-
лотце, улюблений мамин швейцар, який так обожнював її, намагався
зловити таксі, бігаючи з піднятою рукою по П’ятдесят сьомій вулиці.
Автомобілі обдавали нас брудними бризками; насичені водою хмари
пливли над хмарочосами, то відкриваючи, то затуляючи латки чисто-
го синього неба, а внизу, на вулиці, під вихлопними газами машин
повітря ставало вогким і ніжним, як весною.
1
Один із найславетніших творів японської класичної літератури (початок
ХІ століття).