Previous Page  12 / 38 Next Page
Information
Show Menu
Previous Page 12 / 38 Next Page
Page Background

12

—О, моя пані, це теж зайняте! —намагався перекричати вуличний

рев Золотце, відступивши на хідник, коли чергове таксі виїхало з-за

рогу й вимкнуло вогник.

Він був найменший зі швейцарів: блідий, тонкий і жвавий хлопчи-

на, пуерторіканець зі світлоюшкірою, колишній боксер-легковаговик.

Хоч обличчя мав мішкувате від випивки (іноді, коли він приходив на

нічне чергування, від нього смерділо віскі), проте був жилавим, мус-

кулястим і моторним— завжди жартівливий, завжди бігав на перекур

за ріг, коли було холодно — переступав з ноги на ногу й дмухав на свої

руки в білих рукавичках, розповідав анекдоти іспанською і підбадьо-

рював колег.

— Ви дуже поспішаєте? — запитав він мою матір.

На бейджі в нього було написано «Берт Д.», але всі звали його Зо-

лотцем, бо мав золотого зуба й прізвище де Оро, що іспанською озна-

чає «золотий».

— Та ні, ще маємо час.

Але вигляд у моєї мами був виснажений, і руки в неї тремтіли, коли

вона знову й знову обмотувала шиюшарфом, що лопотів на вітрі й ви-

слизав з її рук.

Золотце, певне, це помітив, бо глянув на мене (туди, де я прихилив-

ся до бетонного вазона для квітів перед будинком, дивлячись куди

завгодно, тільки не на неї) не дуже схвально.

— А тобі не треба їхати? — запитав він у мене.

—Ні, ми маємо деякі справи, — відповіла не зовсім переконливо

мама, побачивши, що я розгубився.

Зазвичай я мало звертав уваги на її одяг, але те, у що вона була вдяг-

нена того ранку (білий плащ, тонкий рожевий шарф, чорно-білі мока-

сини), так закарбувалося в моїй пам’яті, що мені дуже важко уявити

її в якомусь іншому вбранні.

Мені було тринадцять років. Прикро тепер згадувати, якими на-

пруженими ми були одне з одним того ранку, так що навіть швейцар

це помітив; у будь-який інший час ми ставились одне до одного досить

приязно, але того ранку не мали що сказати одне одному, бо мене не

допустили до занять у школі. Вони зателефонували їй на роботу; мама

прийшла додому мовчазна й люта; і, найжахливіше, я навіть не знав,

за що мене покарали, хоч на сімдесят п’ять відсотків був певен, що

містер Бімен (дорогою від свого кабінету до вчительської) невчасно

визирнув у вікно другого поверху й побачив, як я курив на шкільному