12 / 38
12
—О, моя пані, це теж зайняте! —намагався перекричати вуличний
рев Золотце, відступивши на хідник, коли чергове таксі виїхало з-за
рогу й вимкнуло вогник.
Він був найменший зі швейцарів: блідий, тонкий і жвавий хлопчи-
на, пуерторіканець зі світлоюшкірою, колишній боксер-легковаговик.
Хоч обличчя мав мішкувате від випивки (іноді, коли він приходив на
нічне чергування, від нього смерділо віскі), проте був жилавим, мус-
кулястим і моторним— завжди жартівливий, завжди бігав на перекур
за ріг, коли було холодно — переступав з ноги на ногу й дмухав на свої
руки в білих рукавичках, розповідав анекдоти іспанською і підбадьо-
рював колег.
— Ви дуже поспішаєте? — запитав він мою матір.
На бейджі в нього було написано «Берт Д.», але всі звали його Зо-
лотцем, бо мав золотого зуба й прізвище де Оро, що іспанською озна-
чає «золотий».
— Та ні, ще маємо час.
Але вигляд у моєї мами був виснажений, і руки в неї тремтіли, коли
вона знову й знову обмотувала шиюшарфом, що лопотів на вітрі й ви-
слизав з її рук.
Золотце, певне, це помітив, бо глянув на мене (туди, де я прихилив-
ся до бетонного вазона для квітів перед будинком, дивлячись куди
завгодно, тільки не на неї) не дуже схвально.
— А тобі не треба їхати? — запитав він у мене.
—Ні, ми маємо деякі справи, — відповіла не зовсім переконливо
мама, побачивши, що я розгубився.
Зазвичай я мало звертав уваги на її одяг, але те, у що вона була вдяг-
нена того ранку (білий плащ, тонкий рожевий шарф, чорно-білі мока-
сини), так закарбувалося в моїй пам’яті, що мені дуже важко уявити
її в якомусь іншому вбранні.
Мені було тринадцять років. Прикро тепер згадувати, якими на-
пруженими ми були одне з одним того ранку, так що навіть швейцар
це помітив; у будь-який інший час ми ставились одне до одного досить
приязно, але того ранку не мали що сказати одне одному, бо мене не
допустили до занять у школі. Вони зателефонували їй на роботу; мама
прийшла додому мовчазна й люта; і, найжахливіше, я навіть не знав,
за що мене покарали, хоч на сімдесят п’ять відсотків був певен, що
містер Бімен (дорогою від свого кабінету до вчительської) невчасно
визирнув у вікно другого поверху й побачив, як я курив на шкільному