16 / 38
16
ІІІ
Мені хочеться думати про себе як про особу, наділену інтуїцією (а кому
не хочеться?), і, описуючи все це, я мав би згадати про якусь тінь,
що згущувалася над нашими головами. А проте я був сліпий і глухий
щодо нашого майбутнього, переймався тільки нарадою в школі. Коли
я зателефонував Томові сказати йому, що мене тимчасово не допусти-
ли до уроків (пошепки, бо дзвонив із домашнього телефону, мати за-
брала мобілку), він не видався надто здивованим, вислухавши моє
повідомлення.
— Послухай, — сказав він, уриваючи мене. —Не будь йолопом, Тео,
ніхто нічого не знає, лише тримай рота на замку, — і перш ніж я встиг
щось йому відповісти, сказав: —Пробач, але мені треба йти, — і поклав
слухавку.
У таксі я спробував опустити скло, щоб дихнути повітрям, та дарма.
Пахло так, ніби хтось на задньому сидінні міняв дитині пелюшки або
й справді всрався, а потім спробував приховати сморід ароматом ко-
косового освіжувача, що пахнув лосьйоном для засмаги. Сидіння були
брудні, полатані скотчем і майже втратили пружність. І щоразу, коли
машина долала якусь нерівність, мої зуби цокотіли разом із релігійни-
ми брязкальцями, що звисали з дзеркала заднього огляду: медальйони,
крива мініатюрна шабля, що танцювала на пластиковому ланцюжку,
і бородатий гуру в тюрбані, який пронизував поглядом заднє сидіння,
піднявши руку для благословення.
Ми проминали ряди червоних тюльпанів обабіч Паркової авеню.
Боллівудська попса, притишена майже до підсвідомого скигління, гіп-
нотично кружляла й іскрилася десь на межі мого слуху. На деревах
листящойно починало брунькуватися. Хлопці-постачальники з «Д’Аґо
стінос» та «Ґрістедес»
1
штовхали свої візки з бакалією; заклопотані гу-
вернантки на високих підборах ішли хідниками, тягнучи за собою дітей,
які опиралися з усіх сил, не бажаючи, щоб їх вели до дитячих садків;
двірник у робі вимітав сміття з канав у совок на палиці; адвокати й бір-
жовики підставляли під дощ долоні й насуплювали брови, дивлячись
на небо. Коли ми трусилися по авеню (моя мати мала жалюгідний ви-
гляд, з усіх сил тримаючись за підлокітник), я споглядав крізь вікно
понурі буденні обличчя перехожих (стурбованих людей у плащах, що
1
Мережа нью-йоркських піцерій та харчових крамниць.