14 / 38
14
—Не знаю, як вам, — сказав із притиском Золотце, звертаючись до
моєї матері, — але мені вже остогидла ця весна з її мокротою й вологі
стю. Дощ і дощ…— Він затремтів, підняв вище комір і глянув на небо.
— Сподіваюся, що пополудні розгодиниться.
— Атож, я знаю, та мені вже хочеться
літа.
—Він потер руки. —Люди
виїздять із міста, вони ненавидять його, нарікають на спеку—але я птах
тропічний. Чимжаркіше, тим краще. Як хочеться погрітися! —Плеска-
ючи в долоні й тупочучи ногами по вуличній бруківці, він провадив
далі: — І, знаєте, мені найбільше до вподоби той час, коли тут усе за-
тихне — як, наприклад, у липні, — усі будинки стануть спорожнілими
й сонними, усі повтікають звідси, знаєте як воно буває?.. —Він клацнув
пальцями, але таксі не зупинилося. — Тоді для
мене
настануть вакації.
— Але хіба ти не підсмажишся тут? —Мій стриманий батько нена-
видів цю її рису: схильність базікати з офіціантками, швейцарами,
старими астматиками з хімчистки. — Узимку ти принаймні можеш
завжди ще щось піддіти…
— А хіба можна стовбичити на вулиці взимку? Повірте мені, тут
дуже
холодно
. Хоч би скільки ви натягли на себе одягу, ви не встоїте
тут у січні, лютому, особливо коли вітер дме від річки.
Бр-р-р
.
Нервуючи, я гриз собі нігті й дивився на автомобілі, які мчали повз
підняту руку швейцара. Я знав, що мені доведеться з тривогою чекати,
доки почнеться нарада в школі об одинадцятій тридцять: і все, що я міг
зробити, це поводитися стримано й не провокувати обвинувачувальних
запитань. Я не мав ані найменшого уявлення про те, чим вони нас при-
вітають, коли ми з мамою ввійдемо до їхньої канцелярії; саме слово
«нарада» свідчило про зібрання авторитетних осіб, про звинувачення
йпогрози, а може, навіть виключення зі школи. Якщо я втрачу стипендію,
це буде для нас катастрофою; ми опинилися в надзвичайно скрутному
фінансовому становищі, коли нас покинув батько, нам ледве вистачало
грошей, щоб платити комірне. Крім того, я був дуже занепокоєний, чи
містер Бімен якось не довідався, що Том Кейбл і я проникали в порож-
ні заміські будинки, коли я гостював у нього в Гемптоні. Я кажу «про-
никали», хоч ми ніколи не зламали жодного замка й не завдали жодної
шкоди (Томова мати була агентом із продажу нерухомості, і ми ко
ристувалися запасними ключами, узятими в її офісі). Ми здебільшого
зазирали в комірчини й нишпорили в шухлядах комодів, але дещо
й забирали: пиво з холодильників, диски з комп’ютерними іграми та
фільмами (Джет Лі, «Спущений з прив’язі»), гроші, близько дев’яноста