15 / 38
15
двох доларів загалом: пожмакані п’ятірки та десятки, запхані в кухонні
глечики, стосики дрібних монет, складені біля пральних машин.
Щоразу, коли я про це думав, мене нудило. Минуло вже кілька міся-
ців відтоді, як я гостював у Тома, але хоч я й намагався переконати себе,
що містер Бімен не може нічого знати про те, як ми залазили до чужих
будинків, —як він міг довідатися про це?—моя уява кружляла навколо
цього припущення панічними зигзагами. Я твердо вирішив, що не ви-
казуватиму Тома (хоч і не був надто впевненим, що він не виказав мене),
але це ніяк не полегшувало того становища, у якому я опинився. Як я міг
бути таким дурним? Злам і проникнення в чужі домівки вважалися
злочином; людей садовили за це до в’язниці. Усю минулу ніч я терпів
люті муки, крутячись у ліжку, дивлячись, як дощперіщить у шибки мого
вікна, й міркуючи, що скажу, коли мене почнуть допитувати. Але як я міг
захиститися, коли навіть не уявляв собі, щó їм відомо?
Золотце глибоко зітхнув, опустив руку і, ступаючи на п’ятки, по-
вернувся туди, де стояла моя мати.
—Неймовірно, — сказав він їй, поглядаючи одним стомленим оком
на дорогу. — У СоХо справжня повінь, ви вже про це чули, а Карлос
каже, що біля ООН заблоковано кілька вулиць.
Я кинув похмурий погляд на робітників, гурт яких вивалювався
з автобуса, сердитих, немов зграя шершнів. Можливо, ми б мали біль-
ше шансів зловити таксі, якби пройшли зо два квартали на захід, але
і мати, і я досить добре знали нашого швейцара, аби зрозуміти, що
Золотце образився б, коли ми відмовилися б від його послуг. І саме
тоді — так несподівано, що ми аж здригнулися, — таксі з увімкненим
вогником виїхало з провулка й наблизилося до нас, обдаючи бризками
з запахом каналізації.
—Нарешті! — мовив швейцар, відстрибнувши вбік, коли таксі
зупинилось, і в цю хвилину помітив, що мама забула вдома парасоль-
ку. — Зачекайте, — сказав він, забігши до вестибюля, туди, де збері-
галася ціла колекція загублених і забутих парасольок, що стояли в ла-
тунному ящику біля каміна й роздавалися в дощові дні.
—Не треба! — вигукнула мама, засунувши руку в сумочку й дістав
ши звідти свою маленьку смугасту, немов цукерка, парасольку. — Не
турбуйся, Золотце, я маю все, що мені потрібне.
Швейцар стрибнув назад на бордюр і зачинив за нею дверцята так-
сі. Потім нахилився й постукав у віконце.
— Вдалого вам дня, — побажав він.