21 / 36
21
Як допомогти дитинi почуватися сильною та впевненою
ся на суцільне очікування нещасть і спроби вберегтися від
них. Так, усе, чого страшиться Іринка, з чиєї історії почалася
ця тема, подаровано їй насправді люблячою й турботливою
мамою. Сама тривожна, її мама своєю поведінкою, словами,
зойками, переляком на обличчі та тремтінням рук спрово-
кувала розвиток тривожності своєї дитини, сама не відаючи
цього. Вона не змогла стати гарантом дитячої безпеки,
оскільки вірить, що нещастя чекають на кожному кроці. Звіс-
но, з таким світосприйняттям важко створити в дитячій сві-
домості помірковане й зважене ставлення до можливих за-
гроз. Іринчинамамамає генералізований тривожнийрозлад,
її сприймання небезпек загострене, а мозкові структури,
пов’язані з реакцією тривоги, зокрема мигдалеподібне тіло,
швидко активуються і провокують усю ту поведінку, яку по-
всякчас спостерігає донька. У таких випадках саме дорослі
в першу чергу потребують психологічної допомоги. І лише
тоді, коли вони подолають тривогу, навчаться оцінювати
реальність загроз і перестануть очікувати на майбутні ка-
тастрофи, їхні діти зможуть набути впевненості. Тож, поки
Іринка вчиться впевненості, її мама ходить до психотера-
певта і має значні успіхи. Їхнє найбільше спільне відкриття
останнього часу—це те, що більшість водіїв пригальмову-
ють біля зебри, якщо бачать намір пішоходів іти.
Як і в Іринчиному випадку, наші дорослі страхи можуть
сягати своїм корінням страхів наших батьків і передава-
тися з покоління в покоління. Крім того, вони можуть жи-
витися пам’яттю про загрозливі події, які ми пережили
особисто; можуть нагнітатись навколишніми або прище-
плюватися засобами масової інформації. Однак у біль-
шості випадків ідеться не про тривожні розлади як такі,
а лише про певне зростання тривоги. Маю сказати, що