19 / 38
19
— Подобаєтеся ви мені, пане…
— Борх, званий Три Галки.
— Любисток, званий Незрівнянним. Деякими дівчатами.
— Розповідай, Любистку. — Ґеральта охопила нетерплячка. —
Не будемо ж тут стирчати до вечора.
Бард обійняв пальцями гриф лютні, різко вдарив по струнах.
— Як зволите, мовою цвітастою чи нормально?
— Нормально.
— Прошу. — Любисток не відклав лютню. — Тож послухайте,
шляхетне панство, що трапилося тиждень тому неподалік міста
вільного, Холопіллям званого. Отож, світанком блідим, ледь
сонечко раннє рожевим забарвило імлу над луками…
— Мало бути нормально, — нагадав Ґеральт.
— А хіба ні? Ну добре, добре. Розумію. Коротко, без метафор.
На пасовиська під Холопіллям прилетів дракон.
— Е-е-е-е, — сказав відьмак. — Щось воно неправдоподібно.
Уже скільки років ніхто не бачив драконів у тих краях. А чи не був
то звичайний ослизг? Трапляються ослизги майже такі великі…
— Не ображай мене, відьмаче. Я знаю, що говорю. Я його
бачив. Так уже сталося, що я саме був у Холопіллі на ярмарку
й бачив усе на власні очі. Балада вже готова, але не захотіли ви…
— Розповідай. Був він великим?
— Із три кінські корпуси. У холці не вищий за коня, але куди
більш масивний. Сірий, наче порох.
— Значить — зелений.
— Так. Прилетів несподівано, впав просто на стадо овець,
розігнав пастухів, затовк із дюжину звіряток, чотирьох ізжер та
й полетів.
— Полетів… — Ґеральт покивав. — І кінець?
— Ні. Бо наступного ранку прилетів знову, цього разу ближче
до містечка. Спікірував на громаду бабів, які прали білизну на
березі Браа. Ото вони втікали, людоньки! У житті я так не смі-
явся. Дракон же зробив пару кіл над Холопіллям і полетів на
пасовиська, там знову взявся за овець. Тільки тоді й почалися