17 / 38
17
— Знаю, що вибрати важко, — сказав із розумінням Три
Галки. — Я і сам часом маю з тим клопіт. Добре, розберемося
у діжці. Гей, дівчата! Допоможіть мені піднятися по сходах!
ІІІ
На мосту був заслін. Дорогу загороджувала довга солідна балка,
посаджена на дерев’яні козла. Перед нею і за нею стояли але-
бардники у шкіряних, оббитих залізом куртках і кольчужних ка-
пюшонах. Над заслоном важко вилася пурпурна хоругва зі зна-
ком срібного грифа.
— Що за дурня? — здивувався Три Галки, під’їжджаючи сту-
пою поближче. — Немає проїзду?
— Ґлейт є? — запитав найближчий алебардник, не виймаю-
чи з рота прутика, якого жував — невідомо, чи то від голоду, чи
щоб згаяти час.
— Який ґлейт? То що, мор? А може, війна? За чиїм наказом
блокуєте шлях?
— Короля Нєдаміра, пана Кайнгорна. — Стражник пересунув
прутик у протилежний кутик рота й вказав на хоругву. — Без
ґлейту в гори не можна.
— Ідіотизм якийсь, — сказав Ґеральт змученим голосом. —
Це ж аж ніяк не Кайнгорн, але Холопільський край. Це Холо
пілля, не Кайнгорн стягує мито з мостів на Браа. Що має до
того Нєдамір?
— Не мене питайте. — Стражник виплюнув прутик. — Не моя
справа. Мені аби ґлейти перевіряти. Якщо хочте — балакайте із
нашим десятником.
— А де він?
— Отам, за садибою митника, на сонечку гріється, — сказав
алебардник, дивлячись не на Ґеральта, а на голі ноги зерріка-
нок, які ліниво потягувалися у сідлах.
За хаткою митника, на купі висушених колод, сидів стражник,
руків’ям алебарди малюючи на піску жінку, а скоріше, її фрагмент,