11 / 34
13
—Я побував у багатьох мотелях.
—То й що?
—Не бачу тут нічого, за що можна віддати шістдесят баксів.
Хіба що двадцять.
—Яких двадцять? Ті кімнати недешево коштують.
—Які це «ті» кімнати?
—Ті, що нагорі.
—Мені й унизу буде непогано.
—Хіба ви не хочете бути біля неї?
—Біля кого?
—Вашої подруги.
—Ні, — відповів Ричер. — Я не хочу бути біля неї.
—Внизу кімнати по сорок доларів.
—Двадцять. У вас половина номерів порожнем стоять. Ваш
бізнес майже на межі. Краще заробити двадцять доларів, аніж
нічого.
—Тридцять.
—Двадцять.
—Двадцять п’ять.
—Згода, — сказав Ричер.
Він дістав із кишені згорток із грошима й витяг звідти десятку,
дві п’ятірки і п’ять купюр по одному доларові. Він поклав гроші на
прилавок, і одноокий портьє обміняв купюри на ключ із дерев’яним
брелоком, на якому було викарбувано цифри «сто шість». Коли
він витягнув ключ із шухляди, Ричер помітив переможну усмішку
на обличчі одноокого.
—У дальньому куті, — сказав портьє. —Під сходами.
А сходи були металевими, і тому вони б достоту турбували
грюкотом щоразу, коли хтось ними йшов угору або вниз. Точно
не найкращий номер у мотелі. Жалюгідна помста. Але Ричерові
було байдуже. Він міг би закластися, що сьогодні останнім ляже
спати в цьому мотелі. Він геть не очікував на інших запізнілих
гостей. Ричер сподівався, що ця ніч мине спокійно і ніхто його
більше не потурбує.
Він подякував портьє і вийшов, тримаючи ключ у руці.
Одноокий портьє почекав тридцять секунд, а тоді взявся за теле-
фон на столі, набрав чийсь номер і сказав у слухавку: