12 / 34
14
—Вона зустріла чоловіка із потяга. Було вже пізно. Вона про-
чекала на нього п’ять годин. Вона привела його сюди, і він вина-
йняв номер.
Крізь потріскування почулося запитання, і одноокий портьє
відповів:
—Іще один здоровань. Клятий сучий син. Він мені увесь мозок
виїв, торгуючись за номер. Я поселив його у сто шостому, у даль-
ньому куті.
Ще одне запитання крізь тріск, і ще одна відповідь:
—Не звідси. Я на своєму місці.
У слухавці знову почулось тріскотіння, але цього разу тембр
був зовсім іншим, та й сам тон розмови змінився. Він став радше
наказовим, аніж запитальним. Одноокий сказав:
—Гаразд.
Тоді він поклав слухавку, здійнявся на ноги, вийшов з-за столу,
виніс розкладний стілець зі сто другого номера, який зараз пусту-
вав, а тоді переніс стілець на тротуар, звідки йому було однаково
добре видно і свої двері, і двері до сто шостого номера. «
Ти бачиш
звідти його номер? —
прозвучало запитання, і ще: —
Підсунь
свій зад так, щоб ти міг спостерігати за ним усю ніч!»
—
линула слідом за ним указівка.
Одноокий тип завжди виконував указівки, іноді неохоче, як-от
зараз, але він усе одно прилаштував свій стілець під правильним
кутом і вмостився на незручному пластику. На вулиці, просто під
нічним небом. Не найулюбленіше заняття для нього, достоту.
Зі свого номера Ричер почув скрипіння розкладного стільця на
асфальтному тротуарі, але не надав цьому значення. Звичайний
нічний звук, нічого підозрілого, в усякому разі, —це ж не постріл
рушниці, не свист леза, яке саме повертають у піхви, а отже,
жодних причин для хвилювання такої врівноваженої людини, як
він. Єдине, що могло трапитися з ним неврівноваженого, — це
тупання ніг у зашнурованих черевиках по узбіччю чи стук у двері,
тому що жінка зі станції просто мусила мати багато запитань та
надії отримати на них відповіді. «
Хто ви такий і навіщо сюди
приїхали?»
Але Ричер чув скрипіння, а не тупання ніг чи стук у двері, і то-
му не звернув на цей звук уваги. Він склав свої штани та обереж-