19 / 40
19
— Так, — відповів Сеґелін. — Якщо вона нападає поза старим пала-
цом. У палаці люди гинуть завжди, незалежно від фази місяця. Але
назовні вона виходить тільки під час повні, та й те не кожної.
— Чи був хоча б один випадок нападу вдень?
— Ні. Вдень не було.
— Вона завжди пожирає жертви?
Велерад сплюнув на солому.
— Хай тобі, Ґеральте, зараз же вечеря буде. Тьфу! Пожирає, над-
кусює, залишає — по-всякому буває, напевно, від настрою залежить.
Одному тільки голову відгризла, пару інших — випатрала, а кількох —
обгризла добіла, догола, можна сказати. Така вже, мать її!
— Обережно, Велераде, — сикнув Остріт. — Про стриґу бовкай, що
захочеш, але Адди не ображай при мені, бо при королі — не посмієш!
— Чи був такий, на кого вона напала, а той вижив? — запитав відь-
мак, здавалося, не звертаючи уваги на вибух вельможі.
Сеґелін й Остріт перезирнулися.
— Так, — сказав бородань. — На самому початку, шість років тому,
кинулася вона на двох солдатів, які стояли біля крипти на варті. Одно-
му вдалося втекти.
— І пізніше, — втрутився Велерад, — мірошник, на якого вона напа-
ла під містом. Пригадуєте?
ІV
Мірошника привели на другий день, пізно ввечері, до кімнатки над
кордегардією
1
, де поселили відьмака. Привів його солдат у плащі із
відлогою.
Розмова результатів майже не дала. Мірошник був переляканий,
белькотів, затинався.
Більше відьмаку сказали його шрами: стриґа мала чималий розмах
щелеп і насправді гострі зуби: на диво довгі верхні ікла — чотири, по
два з кожного боку. Пазурі, напевне, гостріші, аніж у дикого кота, хоча
й не такі криві. Зрештою, тільки тому мірошнику і вдалося вирватися.
1
Кордегардія — приміщення для стражі, здебільшого біля (чи над) брамою замку чи міста.