26 / 40
26
пахолку? Вдавати Відуна? Мага? Чародія? Геть звідси, поки я тобі
плазом по пиці не дав!
Відьмак навіть не зрушився, стояв спокійно.
— Це ви йдіть звідси, пане Остріте, — сказав. — Темнішає.
Остріт відступив на крок, вихопив меча.
— Ти сам цього забажав, чаклуне. Я тебе вб’ю. Анітрохи не допо
можуть тобі твої штучки. Я маю при собі черепаховий камінь, агат.
Ґеральт посміхнувся. Балачки щодо сили черепахового агату були
настільки ж розповсюдженими, наскільки й безпідставними. До того ж
відьмак і не думав витрачати сили на закляття, ба, більше, наражати
срібний клинок на зустріч із лезом Остріта. Він прослизнув під «вісім-
ки», які виписувало вістря меча, й вигином зап’ястка, сріблястими
шипами на манжеті, вдарив вельможу у скроню.
VІ
Остріт прийшов до тями швидко, поводив навколо очима — у цілкови-
тій темряві. Помітив, що зв’язаний.
Ґеральта, який стояв поруч, не бачив. Але зорієнтувався, де пере-
буває, і завив: протяжно, розпачливо.
— Мовчи, — сказав відьмак. — Бо приволочеш її передчасно.
— Ти клятий убивцю! Де ти? Розв’яжи мене зараз же, негіднику!
Будеш за те висіти, сучий сине!
— Мовчи.
Остріт важко дихав.
— Залишиш мене їй на поталу? Зв’язаного? — запитав уже тихіше,
додаючи брудне прізвисько майже пошепки.
— Ні, — сказав відьмак. — Відпущу тебе. Але не зараз.
— Ти, розбійнику, — засичав Остріт. — Щоби відволікти стриґу?
— Так.
Остріт замовк, перестав борсатися і лежав спокійно.
— Відьмаче?
— Так.
— Це правда, я хотів повалити Фольтеста. Не я один. Але я один
прагнув його смерті, хотів, аби він помер у муках, аби ошалів, аби
живцем згнив. Знаєш чому?