16 / 40
16
— Тільки уявіть, мадам Азер, щодня на сніданок сма-
жене м’ясо! —Берар втягував господиню у розмову. Про-
те жінка не схилялася до участі в ній і лише пробурмоті-
ла щось про потребу відчинити вікно.
—Мабуть, колись і ми так будемо снідати, так, Рене?
—Навряд чи, навряд чи… Хіба що у нас будуть такі ж
тумани, як у Лондоні.
— І дощ! —Берар засміявся. —У Лондоні дощить п’ять
днів із шести, мабуть, — він знову подивився на Стівена.
—Минулого року я читав у газеті, що в Лондоні ви-
пало менше дощу, ніж у Парижі, так що…
—П’ять днів із шести! — сяяв посмішкою Берар. —Ви
тільки уявіть!
—Папá теж терпіти не може дощу, — сказала Стівено-
ві мадам Берар.
— А як ви провели цей чудовий весняний день, лю
б’язна мадам? —Берар знов спробував запросити госпо-
диню до бесіди. Цього разу йому вдалося, і мадам Азер
з ввічливості — або, може, тема була їй цікава — зверну-
лась до нього.
— Зранку в мене були справи в місті. Так ось, біля со-
бору в якомусь будинку відчинили вікно, і я почула, як
хтось грає на піаніно, — голос мадам Азер лився низький
та спокійний. Якийсь час вона описувала те, що почу-
ла. —То було просто чудово. Я хотіла зупинитися, увійти
в дім і запитати у виконавця назву композиції.
Месьє і мадам Берар були шоковані. Вони явно не
чекали такої розповіді. Азер, заспокійливим тоном лю-
дини, звиклої до різних дивацтв, запитав:
— І що то була за композиція, люба?
—Не знаю. Я такого ніколи не чула. Може, Бетховен
або Шопен…