23 / 40
23
рашнього дня і вже схилявся до ідеї повернутися у скром-
ну кімнату з накрохмаленими простирадлами та видом
на бульвар.
—Ні, дякую, — відповів їй Азер. — Будь ласка, як бу-
дете іти спати, зайдіть до мадам Азер і перекажіть їй, що
я зайду пізніше запитати про її самопочуття.
На якусь мить Стівену здалось, що він ніби стає свід-
ком співучасті у чомусь двох чоловіків, але коли він по-
глянув на Берара, той був повністю занурений у роздані
йому карти.
Коли гості нарешті підвелися, щоби піти, Стівен по-
прощався з ними. Він стояв коло вікна вітальні, спосте-
рігаючи за ними у світлі веранди. Берар надягнув ци-
ліндр, наче якийсь барон щойно з опери. Мадам Берар
з незмінно осяяним обличчям загорнулась у плащ і взяла
його руку.
Азер нахилився вперед, загнувшись у поясі, і щось
шепотів — здавалось, важливе.
Трошки дощило, і дорога вже розкисла. Краплі шур-
хотіли по листках платанів. Через дощ вікно вітальні
було наче вкрите плівкою. На склі збиралися великі крап
лі й згодом стікали вниз. За склом виднілося бліде об-
личчя Стівена, який спостерігав за гостями: висока фігу
ра, руки у кишенях, погляд терплячий та зосереджений.
Його постава виказувала байдужість, розвинуту силою
волі та необхідністю. Він мав обличчя, яке примушувало
людей ставитися до юнака з обережністю, оскільки не-
можливо було чітко вгадати, що на ньому проступить —
захоплення чи неохоча згода.
Нагорі у своїй кімнаті Стівен слухав звуки ночі. Хитка
віконниця поверталася на петлях і стукала по стіні. Десь
із глибини саду — де природа сперечається із людськими